stanislavskyi (stanislavskyi) wrote,
stanislavskyi
stanislavskyi

До Варязького моря-17

До Варязького моря-17

...Перший батальйон прибув в заданий район і приступив до швартовки техніки на парашутні платформи. Майор Величай викликав командирів рот, взводів і приданих підрозділів, щоб задачу на бойові дії їм поставити. Комбат міцний, кремезний, невисокого зросту і за спинами офіцерів його не видно. Наказ командира бригади на десантування, дані повітряної розвідки і метеозведення він вже отримав. Ще раніше деталі всі були обмірковані, було прийняте рішення і тепер командир батальйону зачитував бойовий наказ.
- Нашому батальйону наказано десантувалися парашутним способом. Майданчик десантування буде позначено димами – для нас там працює група розвідувального батальйону армії. Перша рота десантується в районі висоти 140, друга рота – на північ від гаю “Березовий”, третя – в районі ручаю Грядуча, придані ротам перше, друге і третє саперні відділення десантуються кожне зі своєю ротою. Мінометна батарея, мінометні взводи рот будуть висаджені з гелікоптерів. Після десантування батальйон поротно виходить в заданий район і забезпечує майданчики посадки для гелікоптерів. Командирам рот після десантування виділити по одному вводу для ведення розвідки в напрямках, вказаних в наказі. Задача: виявити сили і склад, а також час підходу противника. Особливу увагу звернути на танки, бронемашини і самохідну артилерію. Віддалення – п’ять-сім кілометрів. Командиру саперного взводу і приданих відділень негайно після виходу в район дії приступити до мінування танконебезпечних напрямків. Зв’язок зі мною по радіо. Мої заступники – штатні і командир першої роти капітан Купчин. – Віддавши наказ, майор обвів всіх уважним поглядом. І раптом обличчя його змінилося. Воно стало хитрим і хижо-веселим. Посміхнувшись, він підморгнув задоволено. – Що, хлопці, дамо кацапам прикурити? Га? За роботу! Застоялися, либонь...
...Вечір настав несподівано і непомітно: синє небо якось потемніло, опустилися вечірні сутінки і по аеродрому, піднімаючи куряву і опалим листям зашелестівши, закрутився прохолодний нічний вітер. Він налетів звідкись з-за дальнього лісу, кинувши до ніг комбата Михайла Величая жмут пожухлої трави.
- Всі здорові? – Обвів майор поглядом стрій. – Коли хто погано почувається, звільню від польоту.
Мовчанка. Стрій бійців першого парашутно-десантного батальйону 204-ї аеромобільної бригади лиш хитнувся і знову завмер непорушно. Аеродром знаходився неподалік, по той бік лісу, на вузькому полі, затиснутому між зеленими посадками.
- Так, значить, хворих немає? – Майор одягнутий в новенький захисного кольору комбінезон. На широкому поясі кобура з пістолетом, ніж, збоку футляр з великим біноклем.
- Немає! Здорові поки що... – Не в лад прогудів стрій і знову завмер.
- Тоді... – Майор очима веселими стрій оглядів. – Старші по кораблях, ведіть людей на посадку!
Над льотним полем здійнялася зелена ракета. В її непевному світлі, що наповнило повітря, проступили тіні величезних машин, які стояли на полі. Вони темними тушами чорніли в нічних сутінках, ніби якісь доісторичні чудовиська. І в непевних нічних сутінках здавалося, що вони важко дихали. Тіні від їхніх крил побігли по траві, висвітленій зеленим. Ракета ще не встигла погаснути, як почулися команди:
- Перший корабель – шикуйсь!
- Сімнадцятий, шикуйсь!
- Другий корабель – марш!
- Четвертий корабель – марш! – Командири взводів шикували і вели на посадку свої підрозділи.
Нічний ліс знову наповнилася ревом моторів. Неголосний рівний могутній гул висів над деревами. Батальйон рухався до аеродрому для завантаження в літаки. Від узлісся простували до повітряних кораблів рівні ланцюжки десантників, підвозилися платформи з машинами. Назустріч їм відкрилися в кормі величезні люки, опустилися трапи, слабо освітлені зсередини, і до них потяглися вервечки парашутистів, караваном носіїв з одноманітним вантажем на спинах подібні верблюдам в пустелі. Злетіла ракета і ледь вона відгоріла червоним тривожним світлом своїм, льотне поле стало геть безлюдним. Парашутисти завантажилися, всі дверцята та люки, які ще хвилину тому світилися слабким непевним світлом, були закриті.
На мить над полем запала тиша...
Але ось заревів один двигун, другий, третій... Вони порвали нічну тишу, враз стало гамірно і поле сповнилося ревом могутніх моторів. Огорнені нічними сутінками гігантські птахи, в металічному череві яких зник десантний батальйон, ожили і обережно рушили, попливли зелені і червоні вогні, пілоти вирулювали на старт, повітряні кораблі десь далеко, в невидимому кінці поля, брали розгін і з ревом здіймалися в небо. З короткими інтервалами, одна за одною, машини відділялися від злітної смуги і злітали, похитуючи площинами, в осяяне світлом зірок небо. Ревіння слабшало, але на зміну йому приходило нове і так без кінця і краю. Зникав в небі один і негайно йому на зміну з’являвся наступний. Безперервно здіймалися і зникали в нічному небі літаки. Там вони шикувалися в трикутники ланок і так, по троє, йшли в свій далекий путь. Машини, зменшуючись в розмірах, набирали висоту і зникали – всі в одному напрямку, – в чорному оксамиті червневої ночі. Йшли хвилини, ревіли мотори, і раптом все змовкло. Останній літак покинув аеродром; звук його завмер вдалині, і тепер над полем, від лісу до лісу, настала дзвінка тиша...
...В темному череві транспортного К-12 дрімати машини і очікували свого часу десантники. Ніч за ілюмінатором темніла і рясно пробивалася на чорному оксамиті небосхилу срібними цвяшками зірок. В десантній кабіні дрімали на лавках парашутисти, дехто навіть і похропував, рівно гули потужні двигуни. Ось вже й тіні нічні починали бліднути – за бортом повільно розповзався світанок. Старшина першої роти фельдфебель Іван Олійник непомітно для себе задрімав і прокинувся незадовго до стрибка. За ілюмінаторами вантажної кабіни вже зовсім розвиднілося. Олійник сам собі здивувався (ніколи ще такого не траплялося – заснути перед самою висадкою), на годинника глянув і швидко, моргаючи повіками, обвів поглядом бійців взводу. Вони сиділи вздовж проходу, всі в однакових позах, випрямившись: сісти інакше не дозволяли парашутні ранці, – всі в однакових комбінезонах і в шоломах, від чого їхні обличчя здавалися однаковими. Ніякого порушення фельдфебель не помітив: люди виглядали так, як і належить в польоті.
...Головна ескадрилья наближалася до місця висадки десанту, за нею в світанковому небі виднілися інші трикутники ланок. Літаки з’являлися над ціллю, заходили проти вітру. Від головної трійки ринули донизу важкі темні пакунки, один, другий , третій... Над кожним білими та зеленаво-прозорими медузами розпускалися величезні куполи парашутів – передова ланка скинула автомобілі на платформах. Наступна трійка десантувала парашутистів, вони стрибали з бічних дверей в два потоки, але першою з кормового люка вивалилася платформа з автомобілем...
Літак почало струшувати – фельдфебель підвівся і виглянув в ілюмінатор: машина йшла над лісом. Туманні сизі сутінки ще огортали землю, але світанкове небо було вже до краю наповнене вранішнім сонцем. Літак ще раз струснуло і підлога попливла з-під ніг – машина знижувалася на віражі.
- Приготуватися! Встати! – Заморгав червоний ліхтар в кормі і величезні стулки люка з сухим шелестом розійшлися, пропускаючи в вантажну кабіну ревіння чотирьох турбогвинтових двигунів.
Всі одночасно стали підніматися, тупотіли по металічній підлозі і ранцями парашутними штовхали один одного. Біля бічних дверей стали радист і борттехнік, потягнули одночасно вигнуті дверцята, що вели назовні, на себе. Моргнув синім ліхтар. Пішов гуляти по кабіні вітер, здавалося, сам буряний простір ввірвався з гулом-свистом, холодне повітря різко хльоснуло по обличчю. Різко і коротко ревнула сирена.
- Пішов! – Сирена завила моторошним криком, ліхтар горів дозволяючим зеленим світлом.
Полетів за борт витяжний парашутик – платформа з закріпленою на ній машиною ковзнула по рольгангу і, блиснувши днищем, полетіла в провалля. Парашутисти натиснули, з тупотінням та дзвоном металічної підлоги рушили однією щільною, без інтервалів, чергою, людина за людиною. Переднього легко виносив той, хто напирав ззаду, а його наступний. Літак майже миттєво спорожнів, передзвонювали тільки, стрибаючи на тремтячому тросі, карабіни з витяжними фалами, які залишалися у вантажній кабіні...
Повітряний десант діє в тилу противника – це аксіома. А значить, постачання всього необхідного для життя та бою для повітряно-штурмових частин обмежене, коли взагалі можливе. Противник не дурень, він вже визначив маршрут прольоту транспортних машин, постачати десант не дасть. І розраховувати десантник може тільки на той запас боєприпасів, продовольства, медикаментів, який несе на собі. А набої, гранати, міни до легких мінометів страшенно важкі, багато на собі не понесеш. Українським військовикам це ще до початку війни зрозуміло було. Та й Синайський конфлікт дав багато інформації для роздумів.
Гелікоптери Сікорського в тій локальній війні не тільки війська перекидали, вони постачали блоковані гарнізони всім необхідним, евакуювали поранених і цивільне населення. Та не одні тільки гелікоптери там пройшли випробування справжньою війною. Виявилося, що потрібна нова стрілецька зброя, виявилося, що без мінометів, які вважалися сурогатом артилерії, піхоті не обійтися. Виявилося, що гармати і гаубиці часів Великої війни не відповідають сучасним вимогам, отже, польовій артилерії потрібні нові гармати, нові гаубиці, піхоті потрібне мінометне озброєння, потрібна малокаліберна зенітна артилерія.
Серед всього іншого автомобільна техніка теж перевірялася на предмет відповідності потребам війни. Саме після тієї війни за незалежність Ізраїлю автомобільна промисловість Української Держави зробила потужний ривок у оснащенні Збройних Сил України необхідною військам сучасною автомобільною технікою. Виявилося, що евакуювати поранених з полю бою необхідно швидко і не обійтися тут без автомобілів. Україна постачала Ізраїль озброєнням і технікою, в тому числі, автомобільною. Здебільшого це були європейські моделі вантажівок та легковиків. Але й американських автомобілів було чимало.
Зокрема, для підвозу боєприпасів і евакуації поранених використовувався військовий варіант фордівського легковика. Але існуючі легковики не могли пройти по зритій вирвами і окопами місцевості.
І військове відомство замовило транспортер переднього краю – ТПК – який би відповідав потрібним вимогам. Був оголошений конкурс, який виграло акціонерне товариство “Луцький механічний завод”. (На той час в Луцьку вже вісім років випускали машину, зроблену за участю вінничанина Олега Остапенка, вона користувалася шаленим попитом у мисливців, рибалок, геологів, як в Україні, так і за її межами: в Фінляндії, в Норвегії, в Канаді. Машина була незвичною на вигляд – ванноподібний корпус на шести товстих ребристих колесах. Конструктор її – Олег Остапенко – навіть інженером-механіком не був, всього лише зубним лікарем в сільській глибинці болотистого Полісся. І необхідність в будь-який час і в будь-якому місці пацієнтів відвідувати змусила його до своїх друзів-конструкторів звернутися. В результаті спільних зусиль на світ з’явилася така незвичайна машинка, яку спочатку таким собі дивацьким автомобільчиком вважали, хоч це всюдихід був найсправжнісінький. В Канаді його “ванну на колесах”, а в Україні машинку так і величали – “балія на колесах”, прозвали “джигером[i]”. Звідти назва дивовижної машинки повернулася в Україну. І до сорокового року ЛуМЗ[ii] випустив більше двадцяти тисяч “джигерів – “балій на колесах”. В цьому також немала заслуга була у санаторно-туристичного комплексу “Шацькі озера”. Луцькі всюдиходи давали можливість відпочиваючим і аматорам дістатися найнедоступніших нетрів Волинських лісів.)
В сорок першому Луаз отримав державне замовлення – мрію заповітну будь-якого підприємця в Українській Державі! – на виробництво ста тисяч транспортерів переднього краю для військового відомства. Два автозаводи Луцького об’єднання на своїх чотирьох конвеєрах випускали три моделі: всюдиходи для аеромобільних військ “Луаз ТПК[iii]”, командирські та штабні автомобілі “Луаз ТПК-2[iv]”, носії важкого піхотного озброєння та легкі тягачі для артилерійських систем і мінометів “Луаз ТПК-4[v]”.
ТПК для аеромобільних військ мав просту, навіть примітивну конструкцію. Трубчата рама, корпус з пластмаси або алюмінієвого листа з внутрішнім заповненням пінистою пластмасою – винаходом німецьких хіміків. Управління ТПК здійснювалося двома важелями, як у трактора. Коробка передач, система охолодження були відсутні. Дизельний горизонтально-опозитний двигун повітряного охолодження Київського мотоциклетного заводу – двоциліндровий варіант його ставився на К-750[vi], українську версію BMW R71 – через клиноремінну передачу обертав по три колеса на кожному борту. Поворот здійснювався гальмуванням коліс одного борту. Водій розміщувався по центру, при необхідності він міг керувати машиною лежачи. Торсіонна підвіска коліс дозволяла безплатформне десантування машини з літаків.
Автомобільна техніка для аеромобільних військ цілком задовольняла військовиків і постало питання про відповідну авіаційну техніку. Літаки, які могли перевозити і десантувати ТПК також були.
Вантажний К-12 був прийнятий на озброєння військово-транспортної авіації в сороковому році.
Вже в першій половині тридцятих років стало зрозуміло, що підтримувати з Республікою Грумант сталий зв’язок можна тільки повітрям. Але транспортна авіація Української Держави не мала літака, який був здатен подолати відстань в три тисячі шістсот кілометрів в один кінець. Проблема була в двигунах. Існуючі поршневі авіамотори мали малу потужність і недостатню економічність. Крім того, висота польоту для поршневого двигуна не задовольняла вимогам експлуатації майбутнього транспортного літака в умовах Крайньої Півночі.
Був оголошений тендер на розробку і виготовлення транспортних літаків великої вантажопідйомності. Конструкторське бюро Костянтина Калініна виграло його і в 1934 році в Києві почалися роботи по новому транспортному літаку, що пізніше дістав назву К-8. Одночасно в Запоріжжі почалися роботи по новому газотурбінному двигуну АІ-20, потужністю понад 4000 кінських сил. Такі двигуни дозволяли літати на великих висотах, де щільність повітря менша, отже, швидкість польоту вища, а звідси затрати пального менші, тобто, зростала дальність польоту.
Перші дослідні машини здійнялися в повітря вже через два роки. Одночасно готували заводи для серійного виробництва двигунів і літаків. В червні 1939 року серійні транспортники К-8 з двома двигунами АІ-20Д по п’ять тисяч сто вісімдесят кінських сил кожен, почали виходити з цехів Львівського авіаційного заводу. До виробництва був підключений також Сімферопольський авіаційний завод, що входив до авіабудівної компанії Ігоря Івановича Сікорського. Машина була бажаною в авіаційних транспортних компаніях і до сорок другого року, коли випуск літака був припинений, випустили понад дві сотні літаків. Багатьом новий транспортний літак подобався, він мав успіх на міжнародній арені і до початку війни Української Держави з Радянським Союзом майже всі екземпляри К-8 знаходилися в авіаційних компаніях за рубежем. Однак, незважаючи на успіх, К-8 був перехідною моделлю до пасажирського К-10 і транспортного К-12.
Майже одночасно з К-8 почали розробку машини з чотирма двигунами. К-12, створений на подив своєчасно, на високому технічному рівні і побудований в достатній кількості, простий у освоєнні і невибагливий у експлуатації, приніс визнання не тільки конструкторському бюро Калініна і Київському авіазаводу, а разом з винищувачами Олександра Сєвєрського і пасажирськими гідролітаками Ігоря Сікорського всьому українському авіабудуванню. І невдовзі літак К-12 став основним транспортним літаком планети.
Літак розроблявся у двох варіантах: пасажирський і транспортний. Випускати його почали аж на трьох заводах відразу: у Києві, Львові і Сімферополі. Але пасажирська модифікація не витримала конкуренції з іншими машинами і всі три заводи з сорок першого року переключилися на випуск тільки транспортної модифікації. Особливістю К-12 було те, що його легко можна було перетворити у військову машину.
Починаючи з грудня тридцять дев’ятого року почався серійний випуск К-12. Машина була вкрай необхідна як цивільним авіакомпаніям, так і військовій авіації. Щомісяця з цехів виходили по сорок п’ять, а то і п’ятдесят машин. До початку війни заводські цехи покинули близько тисячі транспортників Калініна.
Кожен К-12 міг перевозити один десантний бронетранспортер БТРД – подальший розвиток кулеметної танкетки типу британської “Карден Ллойд” – і два-три ТПК, залежно від моделі транспортера...
Десантування батальйону закінчилося, над горбкуватою рівниною ще опускався парашутний рій, а внизу вже кипіла робота. Ще стукалися і незграбно валилися з ніг десантники, ще когось волокло по землі, поки не вдавалося підтягнути нижні стропи, і парашутисти перекочувалися по траві м’ячиками, рвалися з рук і хлопали купола. Але повсюди вже лунали командирські свистки, сигнальні прапорці в руках командирів майоріли і парашутисти, кваплячись, збирали парашути і розпаковували контейнери зі спорядженням. Швидким кроком марширували дрібні підрозділи, поспішаючи до місця збору, готові до маршу і бою.
Дев’ять легких десантних бронетранспортерів, покинувши десантні платформи, вишикувалися на дорозі. Пофоркували на малому газу мотори і легкий сизий димок дизельного вихлопу піднімався над ними в блакитне світанкове небо. Збиралися до своєї “броні” парашутисти, скидали на платформи, які звільнили бронетранспортери, парашути, займали місця в транспортних “луазах”, готових до маршу.
- Як ви вважаєте, Іване Федоровичу, золотом ми розкидатися можемо? – Запитав у фельдфебеля Олійника командир десантного батальйону майор Величай.
- Розкидатися золотом не діло. – Посміхнувся Олійник. – А що, десь тут золото з’явилося?
- На цю галявину, фельдфебелю, цього ранку три сотні з гаком парашутистів стрибонуло. – Не звернув комбат на іронію ротного старшини уваги. – Та ще три десятки машин. І на кожну по чотири парашути приходиться. А кожен парашут немалих грошей коштує. Коли б тут бій стався, то ніякої мови не було б, не до парашутів в такому разі. Однак нам, на щастя, до бою ще доїхати потрібно. Тому, Іване Федоровичу, наказ такий: беріть свій взвод, прийняти у ротних командирів парашути, відвезти в найближче село і лишити майно аборигенам місцевим на зберігання. Нехай постережуть, поки з’являться тут головні сили армії. А щоб не розікрали пейзани військове майно, добряче настрахати їх не завадить. Задача вам, ?Іване Федоровичу, зрозуміла?
- Так точно, зрозуміла, товаришу майор!
- Виконуйте! – Величай розкрив планшет. – Батальйон доженете ось тут! – Вказав на карті.
- Єсть! – Три ТПК ревнули дизелями і, гойднувшись пружинисто на товстеньких колесах, покотилися путівцем до ближнього села, тягнучи кожен по три платформи, як буксири баржі дніпровські...
Реве міні-колона, три “луази” через ліс мчать, головною і єдиною вулицею в центр села вилетіли. Сільце – так собі. Вуличка, більше на стічну канаву схожа, узбіччя сміттям завалені, хати облуплені...
На пагорбі дім кам’яний, бляхою критий – явно у колишнього куркуля відібраний. Над ґанком прапор червоний ганчіркою мокрою в повітрі вранішньому звисає – сільрада тут, значить. Фельдфебель Олійник Іван Федорович глянув орлиним поглядом довкіл, сержантам своїм на певні будинки вказав і велів доставити їхніх господарів перед свої ясні очі. Чмихнули ТПК сизим димом і за кілька хвилин троє селюків постали перед фельдфебелем грізним. Стоять, не дихають, на Олійника з острахом поглядають: у фельдфебеля вздовж погону польового смуга широка, отож селюки і дихати перестали – ого, стільки у чоловіка на погонах китайки червоної! Неабияке, значить, начальство завітало.
- Партбілети на стіл! – Рикнув фельдфебель і троє смиренно на стіл поклали в цупких обкладинках книжечки з написом “Всесоюзная коммунистическая партия (большевиков)” чорним по червоному.
- От що, громадяни. – Фельдфебель погортав книжечки. – Ви в селі цьому владу радянську представляєте: голова колгоспу, парторг і голова сільради. Ви тут з сорок другого року кожен день людям у вуха вдували, що правильно товариш Сталін проти хохлів війну почав. Бо хохли ось-ось сюди прийдуть і всіх вбивати почнуть. Всіх вбивати ми, звичайно, не будемо. Але за вами, громадяни, мотузка плаче...
“У-у-у-у...” прогуділи непевно всі троє, так що, не розбереш, що сказати хотіли.
- Не за те вас вішати потрібно, що хата у кожного з вас під бляхою. То не гріх в хаті кам’яній під бляхою жити. За це вішати вас не буду. Хоча й хати ці не вами збудовані, ви їх у інших відібрали.
“У-у-у-у...” знову дружно прогуділи щось троє представників радянської влади в селі.
- Жити в хаті під бляхою – то не гріх, тут я згоден з вами. Але квиток партійний мати – це гріх, однак, гріх невеликий. За це вішати не варто, що поробиш: людина несповна розуму. Помилятися кожен може. Вішати ми тих будемо, хто в селі вашому у хаті під бляшаним дахом живе і квиток партійний має. Тих на воротах сільради вашої повісити варто. Всі біди у селян тутешніх від вас, комуністів клятих. Багато сала ви людям за шкіру залили. Тому шкіру з вас зняти кожен в цьому селі бажає. Згодні, громадяни?
“У-у-у-у...” – чи то погоджуючись, чи то заперечуючи, загомоніли знову всі троє разом. Фельдфебель замовк і дивився на цих трьох вичікуючи.
- Отже, громадяни комуністи, ваші земляки шкіру з вас знімуть цілком заслужено. І ви розумієте, що врятувати вашу шкіру від повністю заслуженого вами покарання тільки я можу. Хоча, по правді, на біса мені шкіра ваша потрібна? Це лиш вроджена моя доброта дозволити вашим односельцям негайно вас трьох оббілувати або на воротах сільради повісити мені не дає. Аж сам собі дивуюся, до чого я добрий. Тому дам я вам можливість гріх свій спокутувати хоч би трішечки. Лишаю вам майно військове, яке з собою тягати не випадає. Збережете цілим і неушкодженим – живими лишитеся, хоч клаптик пропаде – вас на воротах повішу, а сільце вогнем артилерійським на цурпалки потрощу. Те, що залишиться – танками з землею зрівняю. Зрозуміли?
Хриплять всі троє щось нерозбірливе.
- Я зрозуміло пояснив, питаю? – Олійник голос підвищив.
- Понятно всё, чего там... – Не в лад відповіли троє.
- Отож, дев’ять візків разом з вантажем лишаю вам на зберігання. Бережіть їх, як зіницю ока...
Трійко “луазів” заревіли двигунами, видихнули дим сизий і покотили ген за край лісу...



[i] “Джигер” – назва фірми в Канаді, яка випускала по ліцензії транспортний засіб ATV (All terrain vehicle) – всюдихідний транспортний засіб. Загальна вага – 290 кг., два двигуна повітряного охолодження по 5,5 к.с., кожен двигун через клиноремінну передачу передає крутний момент на колеса одного борту, з’єднані ланцюговою передачею.
[ii] ЛуМЗ – Луцький механічний завод. В 1941 році ВАТ змінило назву на ВАТ “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи – ЛуАЗ”. В Луаз входили два автомобільні заводи по випуску ТПК і автомобілів підвищеної прохідності, механічний і два агрегатні заводи. Загальна кількість працівників досягла десяти тисяч осіб. На чотирьох конвеєрах збиралися моделі ТПК, ТПК-2 і ТПК-4.
[iii] “Луаз ТПК” – повноприводний плаваючий армійський автомобіль-всюдихід транспортер особливо малої вантажопідйомності
[iv] “Луаз ТПК-2” – армійський автомобіль підвищеної прохідності вагою до 2000 кг.
[v] “Луаз ТПК-4” – армійський автомобіль підвищеної прохідності вагою до 4000 кг.
[vi] К-750 – модернізація німецького мотоцикла BMW R71. Київський мотоцикл не був копією німецької машини, основної відмінністю був дизельний двоциліндровий чотиритактний горизонтально-опозитний двигун. Підвіска заднього колеса була маятниковою з пружинними з телескопічними гідравлічними амортизаторами. Коляска була іншою з пружинною підвіскою колеса і гідравлічним амортизатором.
Tags: Альтернативна історія України, Альтернативна історія Української Держав, визвольна війна українців проти Московії, війна Радянської Росії проти Української, війна СРСР проти України
  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments